Блін, я сумую за ним. Два тижня, трохи більше. Я, як дурна, рахую, не знаю, навіщо. І чекаю, чекаю на його дзвінок.
Не хочу повертатися до цього безглуздя, яке проходила вже стільки разів. І все одно, без нього можливо лише тимчасово. І знову повертаюся в думках до "нас", яких-то ніколи і не було.
Це все отой Плахотник винен, якого побачила сьогодні на зупинці. На його місці міг бути і той дурень.
Що це за покарання мені? Хочу його позбавитися і ніяк не вдається, хоча я дуже стараюся. Стараюся його не бачити ніде, тільки вночі перед сном зовсім трошки можна. Це моя терапія, адже як не крути, він єдиний в світі чоловік, до якого я хотіла б притиснутися. А я йому байдужа.